Понеділок, 22.10.2018, 14:17
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Окупація села у розповідях односельців

Зі слів Кутової Зінаїди Тимофіївни:

Коли в село прийшли німці мені було мало  років. Батько пішов на фронт відразу ж, але їх частину розбили німці.

Сказати, що життя було легке, не можу. Працювати німці не заставляли, але пам’ятаю, що мати ходила з жінками з косами, серпами, сапами на роботу. Грошей за роботу не давали, а платили трудоднями, на які давали солому, соняшник, ними ми топили в хатах. Сіяли трохи і вдома, на господарстві були корови, але німці в багатьох забирали телиці. Забирали худобу і наші воїни, коли визволяли село.

Спати лягали рано, як тільки темніло, світили в хаті трошки каганцем – мати в блюдце лила трошки олії, додавала нитку і до цього світла трохи працювала на верстаті, а ми вишивали.

Криниці в селі були дуже рідко, носили воду ми з обійстя Сліпченко Явдохи, воду з цієї криниці брали 12 сімей.

Землю обробляли коровами, сіяли і боронували здебільшого жінки, на полях сіяли буряки, пшеницю, жито.

Поліцаєм при німцях був, пам’ятаю , Лізор (мав дружину Ликеру), він через декілька років після війни повісився.

Пам’ятаю, батьки ховали своїх дітей від німців. Пономаренка Якова Антоновича баба Явдоха (його баба) приводила до Федора Бойка в льох малого, запнутого в хустку і одягнутого в плаття. Одного разу він втік із льоху і побачив німця, злякався і заховався за виводом у хаті у одної жінки - . Гуржин Лідьки, німець його не побачив, але жінка Якова лаяла, вона боялася, що розстріляють її сім’ю. льох, у якому ми ховалися, знаходився на місці де тепер живе Бойко С.Ф.

Коли наші воїни зайшли в село, то німці ще були в селі, і коли стріляли катюші, то було багато вбитих німців, часто їх тіла лежали розірвані на шматки.

Коли німці поверталися в село другий раз, ми стояли на подвір’ях і дивилися, як літак , що мабуть поламався, викидав за селом бомби, які не розривалися.

Коли німці поверталися, вони йшли зі сторони Закутинець, і був випадок, коли одна жінка, дружина Сухомлина Андрія, виглянула з хати в вікно, один із тих фашистів, що саме йшли вулицею, вистрелив у вікно і відразу ж убив її. Чула, що ще й у Шпилі було також вбито жінку – матір Фойди Юрка, вона також виглянула у вікно.

Хати в селі були вкриті соломою, і коли було визволення, стріхи позаймалися від катюш, проте були розмови, що і німці трохи підпалювали обійстя при відступі.

Біля містка на Касяновій жила жінка Ганна і в неї був син. Після того, як всі воїни залишили село, він знайшов , мабуть, снаряд, що не розірвався, став його розкручувати і був убитий.

Зі слів Пустовіт Олександри Тодосіївни:

Я народилася  1928 року. Коли почалася війна батька зразу ж забрали на фронт, ми залишилися втрьох – мама, я і брат. Батько потім потрапив у полон і на фронт його забрали вже знову в 1943 році.

На роботу ходили, як і до війни у колгосп, пололи буряки, за нашу працю , пам’ятаю, платили хлібом. У вільний час пряли, вишивали, світло запалювати не забороняли. Одяг і взуття носили те , що було до війни, а сорочки шили із полотна, яке ткали і під час війни.

Головою господарства був мій дядько, Шпильовий Василь Михайлович, в селі на нього казали Боска.

Одного разу я і ще декілька дітей пішли на поле збирати колоски, назбирали трохи в торбинку і побачив нас мій дядько і кинувся за нами, ми перестрибнули через річку, а він за нами конем, забрав торбинку  і хотів задушить, ми декілька раз перестрибували через ту річку, а тоді він побачив, що впіймати нас даремна справа і сказав “ – Маєте ви щастя, а то я б вас задушив” і поїхав. А торбину і не віддав.

Церква при німцях діяла і було одне вінчання – Петра Пустовіта з Катериною Шевеленко.

Пошта була в Ківшоваті, я пам’ятаю як носила на пошту коржики, кожен був замотаний і ми відправляли їх братові у Францію. Листоноша був Заріцький Маркіян, пошту він ходив забирати в Ківшовату, приносив листи , а серед них і похоронки.

Поліцаїв було десь із 5 чоловік, 2 чи 3 виконавці, що активно вишукували молодь для відправки в Германію. Забрали і мого брата, він спочатку був утік, а Шевеленко, що був тоді старостою, прийшов до нас і сказав, що якщо не знайдуть сина, то заберуть дочку. Батько відшукав брата і сказав йому : “Сину, йди, бо заберуть Сашу”.

Один із поліцаїв був Кутовий Корній, його втопили в ставку біля Великої Березянки.

Коли Шевеленко Михайло покинув посаду старости, новим старостою став Федькевич Михайло і був на цій посаді до кінця. Він сам не місцевий, приїхав до нас у село з Канева і оселився в хаті, що належала Березовським. Коли наші воїни визволяли село він ще день переховувався , переодягнувся в непримітний піджак, підв’язався конопляним мотузком, і потім утік.

Наша хата знаходилась недалеко від управи. Пам’ятаю, як одного разу приїхав німець, поселився в приміщенні управи і почав викликати до себе наших чоловіків, що повернулися з фронту , обіцяв їм дати грошей, чемодан з речами, але за що він це обіцяв, не пам’ятаю. А сам тим часом загадав поліцаям копати за церквою яму – він хотів таким чином налякати чоловіків. Коли він вже поїхав, біля ставка, що між Горбами і Ківшоватою, його перестріли та вбили.

Визволення села почалося з боку Великої Березянки. Пам’ятаю, як стріляли катюші, стріляти почали перед ранком, вони були основною причиною, що в селі погоріли багато хат, клунь, хлівів. Наша хата також зайнялася під час наступу, ми з батьком її тушили снігом, але все ж таки наполовину хата згоріла.

Катюші були і в Горбах, стояли на тому місці, де тепер стоїть приміщення колгоспного дитячого садочка, самих машин було небагато – 3 чи 4, стріляли вони в Бране Поле, а у нас в подвір’ї стояв міномет, стріляли з нього на Велику Березянку.

Визволення було взимку і я бачила, як уночі з Браного Поля  поверталися в наше село в білих маскувальних халатах  на лижах німці, вони йшли один за одним до передової через город, що тепер належить Шпильовому Геннадію Ільковичу, їх було багато, десь до 100 чоловік.

Лінія оборони проходила там, де тепер лісосмуга між Крутими Горбами та Великою Березянкою.

Після наступу привезли багато загиблих, їх склали рядком і викопали яму, там допомагали копати Сулицький Василь і Шпильовий Євген Йосипович – наші місцеві хлопці.

Зі слів Заріцької Зінаїди Іванівни:

Я народилася 1928 року. Ми жили недалеко від Панського ставка, я, брат і мати.

Мати за німців важко працювала, косила і захворіла – у неї був рак, хворіла більш ніж рік і після війни померла.

Пам’ятаю, що поліцаєм був Тимошко Троян, Корній Кутовий, Зіни Федорущиної батько. Вони шукали молодих дівчат та хлопців і відправляли їх в Німеччину.

Я хоч була невелика, але на роботу ходила – в’язала за матір’ю снопи, допомагала віяти зерно, ми потроху зерна ховали в пазухи, а тоді йшли додому. Але були люди, які доносили про це старості.

Коли у село прийшли німці , нас вигнали з хати, ми пішли до Баштової Параски, вона жила в яру, спали під тапчаном  Одного разу до неї в хату зайшли чи то німці, чи власівці і зґвалтували її, вона хотіла заподіяти собі смерть, але її вдалося вмовити.

У нашій хаті був штаб, коли прийшли німці , то на кутах хати поставили гармати, з них вони стріляли на Велику Березянку, біля хати були викопані окопи і весь час чергували вартові. Німці забрали все наше майно , найбільш ми шкодували за одіялами та подушками.

Під час бомбувань ми переховувались в льоху у Панькової Домки, бомбили дуже часто.

Зі слів Заріцького Леоніда Івановича:

Нас у сім’ї було 2 хлопці.

Коли прийшли німці, у нас у хаті жило 4 чи 5 вояків, вони не жили постійно, весь час мінялися.

Ночувати нам із братом приходилося під піччю, один німець був противний, не давав вилазити з-під печі, а ще один залишив нам черевики, повісив під піч

Їсти німцям привозила кухня, у нас на кутку вона була в обійсті Заріцької Степаниди, німці набирали їди, а в нас вже їли або гріли їжу.

Під час війни у Луці працював цукровий завод, пам’ятаю, нас заставили їхати в Луку санками по цукор, коли ми його привезли , то німці і нам його дали трошки.

Зі слів Поліщука Віктора Єфремовича:

Я народився в 1932 році і до 1942 року проживав в Донбасі, у село ми повернулися коли в селі вже були німці – в травні 1942 року.

Коли ми втікали з Донбасу, німці не давали виїжджати, згонили людей до станції Дебальцеве, там садили на поїзд і відправляли в Румунію. А трохи раніше відправляли ешелон на Німеччину і один чоловік допоміг перейти з одного поїзда на інший, а на станції Ольшаниця кондуктор відкрив нам вагон і ми вийшли. Додому добирались пішки, в село повернулись втрьох – мати, я і брат, батька призвали зривати шахти і він не повернувся.

Техніка, якою обробляли поля, була ще довоєнна, це були 2 трактори ХТЗ, один газогенераторний, один на керосині і звався У2, керосин для заправки привозили з Ківшовати, з МТС. Ще була харківська довоєнна молотарка, біля неї працювали жінки , діти.

Конюшня знаходилась, де тепер проживає Шпильовий Іван Степанович, комора була на місці будинку культури, кузня була на місці теперішнього ФАПу. На місці , де тепер проживає Циганок Валерій Володимирович і знаходиться приміщення старої шкільної кочегарки, було накриття, там стояли трактори, сівалки. Понад шляхом до будинку культури стояли коні.

У селі до війни було 2 колгоспи – «1 Травня» і «Комунар», від обійстя Шпильового Василя до обійстя Бойко Ніни ( Лабзонки) був «Комунар», тут були ферми – корівники, така система господарювання залишилася і при німцях. Поля здебільшого оброблялися людськими коровами.

На полях сіяли пшеницю, буряки, на Кихтисі була городня бригада, там садили тютюн – чорний, жовтий і легкий. Городу за німців у нас не було, нам за трудодні давали плату, а то мусіли красти.

Держали свиней у господарстві, але німці не дозволяли смалити зарізаних поросят.

З голоду у війну не вмирали, але на туберкульоз хворіли, фельдшером працював Заріцький Терешко, але оплати за роботу він не мав , медпункт він організував у будинку, де тепер проживає Пономаренко Віктор Петрович.

Один купол на церкві зірвали ще до війни (боковий), а два куполи з хрестами стояли і в війну, у церкві правилося при німцях і мати, я пам’ятаю, ходила до церкви, священик приїжджав з Ківшовати.

Старостою був Шпильовий Василь, пам’ятаю як він бив мене нагайкою.

Заріцький Маркіян попереджав тих хлопців і дівчат, що їх мали забирати в Німеччину.

Були й такі,  що їх не задовольняла ця влада і ми їх називали партизанами.

Коли була Корсунь – Шевченківська битва, Луценко Василь з хлопцями пішли туди і привели 4 коней, поставили у конюшні.

Зі слів Кутової Ганни Степанівни 1928 р.н.:

Я третя дитина в сім’ї, батько працював у колгоспі конюхом і біля молотарки, а в війну не пішов на фронт.

Пам’ятаю, що німці зайшли на перший день Різдва, батьки саме закололи порося. Німці зайшли в хату, на грудях у них був патронташ, вимагали вечерю : молоко, яйця, забрали мя’со з поросяти, а сало батько заховав у нафталін, щоб німці не забрали. Батько заховав корову, але німці знайшли і забрали, забрали також наші сорочки і чистили ними зброю. Жито батько заховав і його також не знайшли.

Нас батько заховав у погріб, де жив дід Каленик. Їли ми капусту з бочок, тоді й сиру капусту, сирі буряки,  воду топили зі снігу. Ми в льоху сиділи майже місяць.

Німці побили посуд, забирали дрова, батька посилали копати окопи.

Нашу хату при наступі розбили снарядом.

У Михайла Шпильового в хаті ( на Модлінщині) були наші воїни ( можливо розвідка). Коли німці знову повернулися в село , вони запалили ту хату, там згоріли 12 воїнів, їх поховали в братській могилі.

Під час наступу наших воїнів з боку Великої Березянки німці відстрілювалися з кулеметів, які стояли у церкві, наші воїни стріляли по церкві. Пам’ятаю, як німецькі літаки скидали бомби, наші літаки літали рідко.

Німці заставляли ходити на роботу, Баштовий Григорій Олександрович (він на той час був підлітком), щоб вилізти на коня, підставляв ящика.

Коли були німці, колгосп залишався.

Тракторів не було, городи копали вручну, поля орали волами, жали також вручну. За непослух у роботі німці били плітками з наконечником. Німці ходили весь час із зброєю, над’їжджали вони з Великої Березянки , там був кущ.

Податок німці накладали, за роботу платили купонами – вартість за один день роботи була 5 коп.

Виживали іншим чином – по горах збирали траву – німицю, здавали її в Боярку в аптеку, а там нам за неї давали сіль, несли її з Боярки на плечах у мішках – десь по 5 кг у кожному. Настойка німиці застосовувалася при пораненнях.

У хатах світили смальцем, у нього клали вату.

Взуття не було, плели лапті з лика на зиму, літом ходили босі.

При німцях ми в хаті не жили, там жили їх вояки.

В 1941 році німці прийшли в жнива, хліб прикочували танками, наші не встигли його ні зібрати , ні запалити. Полонених вели через село, зупинялися в Кутового Андрія в хаті і вели далі на Ківшовату.

Коли німці наступали, наші воїни через Горби не відступали.

Зі слів Баштовоі Зої Михайлівни 1938 р.н та Баштового Олександра Кириловича, 1932 р.н.:

При німцях я не працював, був малий. Пас свою корову і ще 2 сусідських, мені за давали продукти.

Поліцаї були не наші, березянські, наші були просто в охороні, без пов’язок і форми, форма була не така , як у солдатів. Зброя у них була – на плечі носили гвинтівку.

У 1941 році боїв за село не було, в селі не було наших воїнів. За селом у коноплях лежав поранений солдат , мій брат носив йому їсти, але німці знайшли його і забрали.

Якось один німець попросив у матері води, але загадав їй напитись сперш самій.

В село в 1941 році німці заходили пішки. З Таращі в село надїжджав офіцер, молодий, високий, худий, приїжджав завжди у бричці, був у формі.

Незібране зерно роздавали незмолоченим, цим керував староста.

Мати працювала на ланці, орала волами, воловня була за будинком культури.

Ковалем у війну був Сухомлин Михайло Гнатович. Управа була тут, де братська могила, над дорогою, церква була далі. Служби в церкві були.

Літаки над селом літали, але село не бомбили.

В 1943 році німці наступали від Маковецького, Сухомлинівщиною їхали танки, Марія Сухомлин виглянула в вікно, німецький солдат вистрілив і прострелив ій серце.

Після боїв на Модлінщині залишилась самоходна пушка. На полі на скирті сидів наглядач, йому було видно аж до Березянки, а в Колгоспному ставку була захована пушка, її викочували на те місце, де тепер тракторна бригада, стріляли і ховалися назад.

На Могилці також стояла збита з колодок вишка.

Зі слів Бойка Петра Йосиповича, 1930 р.н.:

До війни було 13 дітей, вижило 7. Батьки були баптисти, зібрання проводили у хаті Курушки, що в яру, в війну збиралися по хатах. Пресвітером був Осадчий Маркіян.

Батько попав в полон під Борисполем в 1941 році, німці їх розпустили і батько повернувся додому. Зібрання в війну були заборонені.

В 1943 році був випадок, коли німці нам давали їсти, їсти варили дівчата з Василькова і вони ж кликали нас їсти, попереду і позаду мене до котла стояли німці і не відгонили , їсти давали картоплю, без хліба.

У 1942 році в Горбах перестав говорити Модлінський Тодось, він писав на папері, хтось йому сказав, щоб він поїхав у Київ до німецьких лікарів, возили його кіньми, ті лікарі допомогли і він говорив аж до смерті.

В 1941 році колони німців наступали піші, йшли з Ківшовати і пішли на Закутенці.

У війну я полов осот на ячмені.

Батько при німцях був комірником, партизани дали йому документи, що він їм допомагав продуктами – вони приходили вночі і батько виносив їм їжу.

У війну була в селі молотарка, її вивозили на поля, встановляли керата, повинні були бути 4 пари коней, вони крутили керат, а керат крутив машину. У людей і вдома були такі молотарки, зокрема у Кутового Лавра, він молотив собі і сусідам.

Була в нас і корова, годували соломою, бур’янами.

У школу я ходив, учили мене Бурлака Дмитро Павлович, Шкільник Микита Пилипович. Німецьку мову викладала Ганна Євгенівна Шкільник. Книжка була тільки у вчителя

При німцях був податок – 200 яєць, 88 літрів молока. Молоко носили самі і зливали в деревяні бочки.

Зі слів Пустовіта Володимира Мусійовича, 1930 р.н.:

В сім’ї нас було 2, до війни закінчив 3 класи, школа була семирічна.

Ми жили в яру, 1941 року хліб був ще не скошений, було тихо, тепло, німці йшли від хати , де тепер живе Осадчий Борис, йшли навпрошки, городами, з флягами, автоматами, рукава були закочені, їх було десь до 25 душ, потім ми почули голоси – наші йшли з обозом з Луки, а німці – з Березянки, ми чули шум, але стрілянини не було, вже десь через годину німці вели наших полонених, здалися вони без бою, сперш їх посадили в хлів (було до 15 душ), а потім повели в село. Ми піднялися на гору і побачили ящики зі снарядами, німці ящики скинули і снаряди запалили, а коні забрали. Снаряди трохи порозкидало з ящиками, трохи зірвалися.

Німці пішли і ми їх вже не бачили. Рештки снарядів закопували наші люди.

Батька забрали в армію ще до війни у 1939 році, у 1941 він прийшов додому, а за 2 тижні до війни його забрали знову на Західну Україну. Оточили їх частину під Житомиром, додому вони повернулися самі вже восени. При німцях батько був бригадиром рільничої бригади. Першого літа окупації урожай збирали люди – трохи собі, а трохи в господарство.

У господарстві були коні, корови, були 2 трактори –ХТЗ і У2, на них працювали наші сільські люди, пальне возили з Ківшовати

Священник був не горблянський, церква була без дзвіниці, її зняли ще до війни.

Школа працювала, вчителі були ті самі. Чорнило робили з бузини. Провчилися тільки рік. Пізніше селяни просили владу відновити навчання.

Податок при німцях був, поросяти потрібно було віддати майже половину

Старосту обирали біля церкви на мітингу, вибрали Шевеленка Михайла, його запропонував Дроздівський Соловей, жінка Шевеленка була проти. Обирали самі, німців при цьому не було.

Поліцаї форми не носили.

Де була Арихтеєва хата, там була аптека, був лікар Бурячок ( де хата Шкільник Ольги).

7 січня 1944 року в село з Великої Березянки прийшли тільки наші воїни, німців у селі на той час не було. Німці їхали на конях від Луки, побачили наші танки і повернулися назад. Десь у 4 години німці почали наступати з Луки. У селі вони були десь 2 тижні. Коли німці були в селі, вони жили в хатах, а ми в льохах.

Свиней наших німці не забрали, ми намазали їх дьогтем і посипали попелом.

Хату німці замінували. Тікали вони на Луку, проривалися тричі, та так і не прорвалися.

Батько повіз поранених на Березянку до лікарні і звідти його і забрали на війну, повернувся в 1945 році.

На Могилці був наглядовий пункт в 1944 році, але він був тільки тих два тижні, що після Різдва зайшли німці.

Полонених німців було десь до 30 людей.

Під час війни приходили власовці в чорних пілотках, забирали речі і продукти, це були наші, але в німецькій формі.

Зі слів Баштового Григорія Олександровича, 1930 р.н.:

Німці зайшли з боку Березянки – я бачив грузові машини, мотоцикли. Їх було багато – до 100 людей.У війну працював на снопах, на молотарці, на конях, з бичками. На мене намалювали карикатуру в управі, я сердився і порвав її.

Збирали колоски і зрізали їх, коли нас ловили з ними, то лякали, але не наказували.

Німців поранених було не багато, а вбитих не бачив.

Гроші за роботу не давали, давали пайок за трудодні.

У господарстві були трактори.

У церкві правилося, я й на службу ходив.

Зі слів Дроздівської Ніни Петрівни, 1929 р.н.:

Перед війною нас було 5 дітей.

Пам’ятаю, що у війну вітряк, що був біля нашого будинку, працював, зерно привозили і з господарства, і люди, як оплату батько брав мірку зерна.

Нас посилали копати окопи, а мати дуже сильно просила німця відпустити мене, бо я була  без взуття, цілувала йому руки – і він відпустив.

Коли почали стріляти катюші, з вікон повилітали шибки, ми ховалися в льоху.