Вівторок, 13.11.2018, 04:19
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Листопад 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Голодомор 1932-1933 у селі

Кількість населення на період 1932-1933 рр. невідома, проте на той час це було село з досить великою кількістю людей – були заселені  обидва яри, центральні вулиці. У сім’ях було по багато дітей.

          Перші відомості про період формування колгоспу – 1929 р. Серед організаторів колгоспу були: Пономаренко Антон Олександрович, Пустовіт Ісак, Модлінський Стасько.

         У людей почали забирати і згонити у колгосп корови, коні, забирали господарський реманент – плуги, борони.

         Масових голодувань у той час ще не було, але люди вже в той час почали голодувати, адже з господарств забирали в колгосп не тільки худобу, а й зерно.

         Головою колгоспу з 1930 р. і до війни був Фойда Василь Йосипович, 1903 р. н. У 1932 р. за невиконані хлібопоставки у державу він був на рік  - до 1933 р. виключений з членів партії. У 1933 р. була організована кухня, там у великому казані варили жито і роздавали потроху тим, хто працював на просапці буряків. Казан був іржавим і зварене жито мало червоний колір і було напівсире. За розповідями Несміх Параски Степанівни Ії батько виходив на поле , де пололи буряки , забирав жито , яке давали їй за роботу, вдома перемивав , сушив, молов на жорнах , а тоді варили молочну кашу.

         Найбагатшими господарями були сім’ї Березовського і Добро-вольського. Вони першими потрапили під розкуркулення.

         За свідченнями Несміх Параски Степанівни господарство Березовського знаходилось на території нинішнього ФАПу і адміністративного будинку – тут стояв будинок, а на місці Будинку культури над самим шляхом стояла кузня. Мав він два сина. Коли їх розкуркулили вони ледве встигли втекти . Пізніше їх бачили знайомі в місті Алчевську .

         За свідченням Несміх Параски Степанівни на місці будинку Добровольських тепер знаходиться молитовний будинок. У нього було два сина – Антін і Микола і дочка Инка. Він також зумів втекти на Донбас.

         Розкуркулювали не лише багатих господарів, а й середняків . На початку села жили Фойда Федір, Фойда Яким і Фойда Янко.

         Сім’я Фойди Якима була велика. Вони мали третину ставка. Коли їх розкуркулили, сім’я розпалася, але вони вижили. Фойда Яким дожив до старості у селі. Фойду Федора і Фойду Янка  розкуркулили і вислали у Кривий Ріг.

         За свідченням Осадчої Надії Аврамівни серед розкуркулених була сім’я Вишнівського Михтея.  У них відібрали хату, залишили лише корову. Жити вони перейшли до хати  сестри дружини Михтея. У них було 5 дітей, двоє хлопчиків близнюків померли від голоду.

         За свідченням Пономаренко Оксани Прокопівни біля Панського ставка жив Фойда Яків . Його будинок забрали під продаж, а йому дали 10 р. заслання. Сім’я не виїхала, залишилась у селі. У сім’ї було 4 дітей – Філіна, Марія, Кузьма, Валентин. Небіж Якова Бурлака Йосип запропонував дядькові щоб той дав 103 рублі (саме  у скільки була оцінена хата) і він викупить хату. Яків дав гроші, Йосип заплатив за хату, але дядькові не віддав її. Жив у ній сам. А сім’я Якова, доки він був у засланні , жила у дочки Марії, а тоді купили собі хату.

         За свідченнями Несміх Параски Степанівни на місці теперішнього магазину жили 7 сімей. Їх виселили , а будинки їхні забрали.

         За свідченням Бойко Петра Йосиповича розкуркулили і виселили з села Кутового Василя з дружиною.

         Серед розкуркулених були сім’ї Пильгунів, Шкільник Арихтея, Козерівського  Івана, Кутового Степана. Сім’я Кутового Степана у голодну пору 1932-1933 рр.  померла. Розкуркулений Кутовий Лаврін виїхав із сім’єю в Таращу.

         На жаль відомі не всі імена розкуркулених у ті роки.

         В той час у селі існував інтернат для дітей, чиї батьки померли від голоду. Діти там довго не затримувались, їх підгодовували декілька днів і відправляли далі в інтернати. Будинок, де жили ці діти знаходився недалеко від приміщення ФАПу, над самою обривом. Тепер там росте яблуня. Провідувати дітей не приходив ніхто, і часто було чути голодний плач з того будинку.

За свідченням Пономаренко Оксани Прокопівни у Заріцького Івана Талимоновича був млин-пухкалка і пасіка. Все забрали , а жорна він сховав у ямі . Вночі приходили сусіди молоти зерно , а вранці знов закидав яму, щоб ніхто не здогадався про її існування . Там же в ямі він сховав трохи зерна і потроху давав сусідам.

Комірником, за свідченням Пономаренко Оксани Прокопівни був Бойко Йосип Пилипович, 1899 р. н. Це був дуже добрий чоловік. Коли жінки, що працювали в нього в коморі, брали потроху зерна, він відвертався і ніколи не відбирав його в них.

Ветфельдшером працював  Сліпченко Тимохтей Степанович 1896 р.н. Жили вони втрьох -  Тимохтей з дружиною Явдохою і матір’ю . Мати була дуже скупа жінка, а Явдоха щодня у віконце в коморі клала продукти – шматок хліба, банку молока, крупу, а їхні родичі приходили і забирали. Так вони підтримували сім’ї Сухомлин Трохима, Пустовіт Григора, Вітряченко Гаврила, Пономаренко Олександра. А ще взяли до себе хлопчика Якова – у них була велика сім’я і вони голодували. Також за свідченнями Осадчої Надії Аврамівни Тимохтей Степанович  дав їм два пуди жита, завдяки чому вони дожили до нового врожаю.

За свідченням Осадчої Надії Аврамівни комора знаходилась в обійсті її батька. Комірником був спочатку Загородній Назар, але він дав комусь зерна і його вигнали, а поставили Осадчого Олександра. Саме він давав матері Надії Аврамівни потроху зерна.

 У той час ходили люди і забирали все в хатах, що можна було забрати. За свідченням Несміх Параски Степанівни господарі  надівали на себе багато одягу , тому що забирали не лише продукти, а й одяг. Найбільше ходив Тодось Баштовий на прізвисько Носулька з дружиною Мотрею. Речі, які вони забирали, часто бачили потім  на  Мотрі. Селом ходила приказка :

Нема хліба й ні цибульки

Все забрали до Носульки.

А Носулька поїдає,

До колгоспу поглядає.

Ще ходили Победінський Петро, Шкільник Мокрина, Белінський Йосип, Шостак Павло, Філоненко Іван, Заріцький Іван , Бурлака Йосип.

За період 1932-1933 рр. за офіційними даними померли 16   чоловік , а за неофіційними - більше, ніж 700.

Росінський Олександр Миронович вів щоденник , там вказувалися імена загиблих і події того часу; також такі записи вів Сухомлин Опанас Мокійович.

На території села було дві ями, куди  скидали мерців . Другу яму викопали вже тоді, як перша була заповнена вщерть. Ями не закидали землею, тільки прикривали гіллям. Людей звозили часто – майже щодня. Їхала селом гарба і викидали людей на гарбу ґаблями. Біля ями мерців не скидали руками, а перевертали гарбу, а вже потім вкидали в яму.

Був у селі і один випадок людоїдства. За свідченням Несміх Параски Степанівни жінку, яка зарізала свою дочку, звала Маркіяника, вони дуже голодували. Дитина лежала порубана у льоху в діжці і у печі кипів горщик, і з нього виглядала дитяча ручка. Зійшлись сусіди, позвали представника влади. Він загадав поховати діжку  разом з дівчинкою у садку, а Маркіяниху з меншим хлопчиком забрав із собою. Більше у село ця жінка не повернулась.

Свідчення очевидців голодомору

Зі слів Осадчої Надії Аврамівни 1927  року народження: 

           В сім’ї  у нас було багато дітей , але коли  почався голод , нас було в сім’ї двоє – я і сестрина дочка. Мені в той час було 5 років.

      Недалеко від нас жив  Тодось Анетенко з сім’єю , біля його хати була ще одна невелика хатина , там жив його син Павло з дружиною Рузкою і своїм сином Юрком. Вони сильно голодували. Пам’ятаю, у них на городі був дохлий кінь, а вони лежали біля нього і гризли, так там  і померли. А дід Тодось забрав жінку і ще двох синів Миколку і Матвія і виїхали в Кривий Ріг , де всі вижили.

       Тоді у їхню хату перейшла жити жінчина сестра з 5 дітьми , прізвище їх було Вишнівські. Вони були із заможних селян, але коли збирали колгоспи , їх розкуркулили , забрали хату , землю , залишили тільки корову. З коровою вони й перейшли на це обійстя. Але й молоко не допомогло вижити – двоє хлопчиків-близнюків померло. Пам’ятаю , що пішла мати до них , і я за нею побігла , долі лежали мертві близнюки , а решта дітей плакали і показували на бабу , що сиділа на печі : «- У неї є хліб, а вона нам не дає» . Вийняла баба з пазухи окраєць хліба з долоню завбільшки , подивилась на нього  , та й каже: «-Не дам діти , бо я так сильно хочу їсти».

      Мати часто носила в Ківшовату на базар міняти речі – хустки, відрізи матерії. Привозила з базару хлібину , стакан солі , пшоно. Батько наш поїхав у Грузію на заробітки , і присилав нам звідти у посилках потрошку пшона. Так і вижили.

       У нашій хаті в коморі був дощаний пол, і там зберігалося колгоспне зерно. Мати дуже просила комірника дати хоч жменьку, а він було каже : «- Килино,ти ж понесеш молоти на жорна , а мене засудять». Мати казала: «-Я не понесу молоть, ти дай і побачиш як я зроблю». Вона прожарила в печі зерно, розтерла в макітрі на крупу , а тоді добавляла до картоплі і юшки.

 Коли вже був сильний голод, чоловіки стали прокручувать у коморі дірки і точить зерно, і дивлячись на це , людям потрошку почали давати зерно.

       У хаті Шкільник Мокрини була жидівська лавка. Коли почалось розкуркулення , то євреї виїхали , а там зробили інтернат для дітей , батьки яких померли від голоду. Дітей там підгодовували , а тоді відправляли далі у дитячі будинки.

         Селом  ходила група людей , які забирали в людей останнє - крупи , насіння , з образів виймали скло. Серед них були Шкільник Мокрина , Белінський Йосип , Тодось Носулька .

        У хаті Березовського , на місці нинішнього ФАПу , була кухня, там варили куліш і давали потроху людям. Варили куліш і за кладовищем , там були посіяні буряки. Люди , які їх сапали ,  одержували пайок кулішем.

        Фроську Курінну вже забрали з мертвими , вивернули в яму, але вона вибралася , дали їй трохи кулішу і жінка декілька днів була біля ями , їй полегшало і вона вижила.

         Мертвих збирали щодня і щодня була повна гарба людей.

         При колективізації змушували дітей відмовлятися від батьків, які були середняками чи куркулями. Так поступив і брат Федір, 1910 р.н., викрав гроші від продажі коня і втік працювати на шахту.

         Приблизно з 1928 року почали давати людям землю, щоб ті мали змогу будуватися.

         Панський маєток знаходився там, де були  будинки Козярівського Степана та Сухомлина Михайла Семеновича.

         У церкві служби не проводилися, її використовували як комору.

Зі слів Загороднього Андрона Нестеровича 1925 року народження:

Сім’я наша була невелика – троє дітей. Мені на ту пору було 8 років.  Мати ходила сапати буряки , а в дома господарювала баба. На буряках людям давали невеликі пайки , а хліб з пайка приносила

додому – дітям. Працювали і батько і мати.

          Пам’ятаю нашого сусіда Загороднього Олексу Яковича. В нього було 3 дітей – Орест , Фадест і Люба. Діти померли одне за одним. Ми допомагали хоронити маленьку восьмимісячну Любу .

Забути це не можу, і згадати без сліз не виходить.

          У сім’ї Онопрієнків було 5 дітей, померло 4 і батьки. Залишився один Альоша . На нього казали «Квочка». Коли збирали мерців , викинули і його на віз – все одно , кажуть , помре . Кинули в яму. Але молодий організм поборов слабкість , вибрався він з ями,  доповз до хати баби Михтодихи , та дала йому трошки молока і декілька днів підгодовувала його. Пізніше здала в інтернат , в який збирали дітей , в яких померли батьки від голоду. Дітей там було небагато , доглядала за ними нянька , варила їм їсти , але часто було чути плач і крики дітей з того будинку, вони просили їсти.

           / Альоша  «Квочка» вижив і виїхав на Донбас /.

Зі слів Музиченко Марфи Василівни 1924   року народження:

 Коли був голод , мені було 9 років. В сім’ї нас було 5 дітей.

Батько мав верстат і ткав на ньому полотно. Ткав не лише для себе, а й для людей. Плату брав тим , чим давали люди – хто крупу, хто муку, хто щось інше.

           Через город жила Курінна Фроська. Дуже сильно вона голодувала. Пам’ятаю , як померла у неї дитина. Несла Фроська це дитя проз нашу хату, стала і гукає матір ,щоб та вийшла їй допомогла завдати на спину рядно . Ми думали , що вона несла щось їсти додому , а вона несла дитину на кладовище. «- Понесу, -каже,- бо вже нову яму викопали».

              Мертвих збирали по селу і звозили до розправи / тепер там молочарня/, а потім везли до ями. За день збирали по 5-6 осіб.

               В одну хату , де ніхто не жив , підкинули двох німих дітей. Хто їх підкинув ?  Ніхто цього не знав, а діти померли.

               Не далеко від нас жила Доляновська Антося з дочкою Гасею, сильно вони голодували, ноги були пухлі , не могли ходить . Каже мати до дочки: «- Підемо на цвинтар, сядемо біля ями, там і помремо, щоб нас  не везли». Просиділи ніч, але не вмерли. А як вернулися додому , була гроза і вбило їх громом.

               У Сухомлина Михайла вночі розібрали в стіні дірку по -заду хати, залізли в комірчину і вибрали все з неї. Злодіїв ніхто на впіймав, але казали , що це були брати Німенки , їхні родичі.

               Щоб вижити , їли все – сушили листя акації і липи , терли на жорна і пекли млинці , їли лободу, калачики.

Зі слів Несміх Параски Степанівни 1917 року народження:

Після революції по селах з’явилися  комуністи, у 1929 році представники створювали із числа комуністів активістів . вони проводили збори селян, розповідали про створення колгоспів, агітували, щоб люди добровільно переходили зі своїм майном і землею в колгосп, переконували, що в колгоспах не буде багатих і бідних. Та селяни мало погоджувалися, першими добровольцями були або комуністи, або дуже бідні селяни. Потім почали обходити двори і агітувати, а пізніше і забирати в колгосп худобу та господарський реманент. Пам’ятаю, як батько вночі зі своїм братом довго говорили про колгосп, на людях це вже тоді не можна було обговорювати, тому що все доносилося.

         Батько теж пішов у колгосп, у нас забрали пару коней, воза, плуга ,тільну телицю і землю, яка була за селом.

         Спочатку в колгоспі було мало худоби, потім почали докуплять телиць, свиней , коней. За селом біля першого ставка збудували по один бік корівники, а по другий – свинарник. Трохи пізніше на леваді збудували курятник

              Мені в той час було 15 років .Сім`я була велика – 5 дітей.

Вижили ми всі дякуючи батькові. Він їздив в Західну Україну, купляв там кукурудзу, яку ми мололи на жорна .

             Мали ми корову, пасла нам її тітка Палажка. За її роботу ми давали молоко їй і її синові.

            Я ходила сапати буряки. На буряках давали пайок – із жита варили куліш. Досі пам’ятаю , що вивозили його в іржавому бачку , і було воно  червоного кольору.

            Вивезли з нами зранку на буряки жінку / сестру Гнидь Катерини/ але вона не могла вже полоти, її поклали біля буряків , підперли соломою , щоб не впала , а коли вернулися , вона була вже мертва. Вона нездужала, але йшла заради пайка.

            Загадували на буряках збирати бурякові кузки . Бувало , вивезуть на поле 20 осіб, а  вертається тільки половина, решта помирали на полі.

             Запам’яталося, як ми ходили весною на поле до Коберникового ставка , видовбували торішню картоплю і пекли з неї млинці.

            Було дві ями , куди звозили мерців. Другу яму викопали вже тоді , як перша була заповнена вщерть. Ями не закидали землею , тільки прикривали гіллям.

             Бувало , що лежить людина біля шляху , вона не могла вже рухатися, а їсти хотіла і біля себе з`їдала траву і їла землю.

             Їхала селом гарба і викидали мертвих на неї вилами . Забирали і тих людей, які були ще живі , але які могли померти завтра , чи до вечора ,щоб не їхати по них знову. Мерців біля ями не скидали руками , а перевертали гарбу , а вже потім вкидали в яму. Людям . які збирали мерців , давали пайки.

 Коней різали і вивозили м`ясо ,а непотріб залишався – кістки, копита. Люди їх збирали і гризли. Пам’ятаю , як жінка не подужавши вже й піднятися ,лежала і гризла копито.

             Одного разу я пішла з братовою дружиною Федорою до її батьків . Я була на вулиці і була свідком того ,як сусідка  Маркіяниха понесла до тітчиного льоху діжечку . Я побігла в хату і сказала про це тітці. В льоху тітка побачила у діжці порубану дитину і зізвала сусідів. Зійшлись сусіди , винесли ту діжку з льоху і позвали представника з місцевої влади.  Представник  загадав поховати дівчинку , а Маркіяниху разом з меншим сином забрав з собою. Більше в село ця жінка не повернулася.

Зі слів Кульньової Катерини Кузьмівни 1925   року народження:

       На той час , коли почався голод , мені було 8 років. В сім’ї нас було 3. Мати ходила на буряки , а ще їй загадували пекти хліб. Кожного разу вона приносила додому одну хлібину. Дякуючи тому хлібові ми залишилися живими.

        По сусідству з нами жила одинока підстаркувата  дівка – Бойко Мотря Остапова. Дітей вона не мала і до того часу жила заможно.

Мала багато добра, але їсти не було чого , так  як і в усіх. Не могла вона наміритися виміняти хоч щось із своїх речей на харчі – всього було шкода. Так і померла з голоду на скрині.

         Наша сусідка Мотря Карчиха нестара ще жінка лежала хвора. Щоб не їхати по неї коли вона помре , її вкинули в гарбу разом з мертвими. В яму її не вкинули, залишили біля неї. Мотря не померла, вона повернулася  додому і вижила.

         В яру біля Бойка Павла була старенька хатина,  туди звозили дітей, в яких померли батьки від голоду . Дітей було не багато . Доглядала їх нянька , яка й варила їм їсти.

Зі слів Кутового Андрія Петровича:

         По розповідях мого батька Кутового Петра Дмитровича у Баштовівському яру оселилися спочатку Баштові, а тоді вже Кутові, в тому числі мій дід Кутовий Дмитро.

         Пам’ятаю, що зібрання баптистів проводилися у нас в яру.

         Серед односельців, яких розкуркулили, унашому яру проживали Кутовий Степан і Кутовий Тарас, в голодомор вони померли. Коли розкуркулили Добровольських і Березовських, утворили два колгоспи. Березовські ледве встигли утекти з села. У сім’ї було дві дочки. За самим Березовським погоня була аж до Побережки, але там йому вдалося від неї відірватися. Пізніше їх бачили в місті Алчевську, там проживав Поліщук Віктор Єфремович зі своїми батьками і зустрілися випадково з одним із членів їх сімей.

         До війни при колгоспі була велика пасіка, пасічником був Кирило Шевеленко, він потім загинув на фронті.

         Гуржин Степан був засуджений за те, що заховав зерно, відбував 6 місяців прим праці, а Фойда Яків – 10 років заслання.

Зі слів Загородньої Ольги Омелянівни:

        Мій батько був секретарем партійного осередку у селі, агітував за вступ до колгоспу. Тоді в селі не було приміщення, де могли б проводитися збори, тому збиралися по хатах. У листопаді 1930 року в хаті Бойко Федора проводилися вечором збори. Селяни сиділи хто на лавах, хто на соломі, простеленій на землі. Зі слів матері, зібрались ті, хто не хотів переходити до колгоспу – Лізор Заріцький, Мирон Шкільник, Несміх Андрій. А стріляли Тодось і Єлізор Осадчі, у війну Єлізор сказав німцям, що це він застрелив комуніста, а за вбивство батька засудили Степана Омеляненка. Хоронили батька із школи, на похороні грав духовий оркестр. Поховали батька біля сільської ради (територія колишнього дитсадка),  могилу оточили дерев’яним тином. Мама розповідала, що їй з колгоспу на 3 дітей виділялося 30 кг зерна щомісяця, пайок виписував Котляренко Йосип, він був бухгалтером.

Біля Панського ставка з старої панської хати (тепер там обійстя Фойди Катерини) зробили конюшню, туди селяни зводили коней, але їх там не годували і не поїли і люди через 2 дні почали забирати їх додому. Через деякий час все організували, виділили на конюшню працівників і повернули коней. Землю почали забирати трохи пізніше.